ЖАЛІТИ, ію, ієш, недок.
1. перех. і без додатка. Відчувати жалість, співчуття до кого-небудь. Ві любе [любить], жаліє, шанує, Серденьком зве і голубе [голубить], й милує (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 340); Він не тільки жалів тепер Марію, а й пишався нею і часом картав себе за те, що колись під Одесою хотів забрати її з фронту, послати в глибокий тил (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 405); — В наймах батька не жаліють (Степан Чорнобривець, Потік.., 1956, 120).
2. неперех. Нарікати на що-небудь, уболівати за
чимось, за щось; шкодувати, жалкувати. Тепер більш
ніж коли жалію, що нема в мене публіцистичного талану
(Леся Українка, V, 1956, 272); [Ніна:] Скажіть прямо, що
ви закохалися в це дурне дівчисько і жалієте, що не
можете її догнати (Іван Кочерга, II, 1956, 11).
♦ Жаліти на себе — бути незадоволеним собою,
нарікати на себе. — Я сама себе винувачу, сама на себе
жалію і нічого не враю з собою! (Панас Мирний, III, 1954, 175).
3. перех. Берегти, оберігати кого-, що-небудь.
Пустився в бійку — чуба не жалій! (Українські народні прислів'я та приказки, 1955,
266); — Ох, — каже [лисиця], — як не гріх котам
Таких малесеньких, безвинних [пташок] не жаліти! (Леонід Глібов,
Вибр., 1957, 165);
// Неохоче витрачати що-небудь;
шкодувати, жалкувати. — А ти, кажеш, літом і свічки не
світиш! Жалієш грошей (Панас Мирний, IV, 1955, 128);
Любити Вітчизну, любити завжди, поля її росні,
зелені сади і їй не жаліти за дні молоді ні крові у битві,
ні поту в труді (Володимир Сосюра, Поезії, 1950, 314).
♦ Не жаліти [своїх] ніг — ходити, бігати, не
зважаючи на втому. Катря не жаліла своїх ніг: скільки
хапало духу, мчалася, спотикалася об груду (Панас Мирний,
IV, 1955, 305); Рук (сил) не жаліти — робити
що-небудь з повною віддачею. — Ану, до ліса, до роботи! А
живо, не жалійте рук (Іван Франко, X, 1954, 319); Гей, працюй!
Не гуляй!.. Сил не жаліючи, — бий! Бий [молотом]!
(Павло Тичина, I, 1946, 207).