ЖАЛКО.
1. присудк. сл. Те саме, що жаль 2 1. Жалко їй [матері] було своєї дитини, знівеченої, страшної, а все ж своєї, все ж дитини... (Панас Мирний, I, 1954, 56); Їй чогось зразу жалко стало на людей, на свою родину... (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 58).
2. у знач. присудк. сл. Про почуття смутку; про
журбу, тугу за ким-, чим небудь: сумно. Оксані щось
дуже на серці жалко було... (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 448);
— Жалко стало й за селом рідним, де я зріс (Михайло Коцюбинський, I,
1955, 141); Дедалі стихає шерех кроків, і їй чогось
зробилося жалко і боляче (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 352);
// із спол. що і з інфін. Про почуття жалю з приводу
чого-небудь. — Мені дуже жалко, що рішаюся Василя,
та нігде дітись! (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 59); Йому жалко
стало, що він не може посватати Гашіцу (Михайло Коцюбинський,
I, 1955, 245); — Жалко покидати тебе, рідне Полісся,
і тебе, високе ясне сонце!.. (Олесь Гончар, III, 1959, 38).
3. присудк. сл., чого і з інфін. Про небажання витрачати, віддавати що-небудь, позбуватися чогось. [Любов:] Ну, нащо ви моїх попелюшок прогнали, невже вам жалко п'ятака? (Леся Українка, II, 1951, 20); Тяжко нести, та жалко кидать (Українські народні прислів'я та приказки, 1955, 164).
4. рідко. Присл. до жалкий 3. Мокрий, зруділий лист.. жалко тріпавсь між чорних галузок (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 249).