ЖЕБОНІ́ТИ, ню́, ни́ш, недок., розм.
1. Говорити
неясно, невиразно, нерозбірливо; бубоніти,
белькотати. Він замахав руками, не зводячи вирячених очей з
Коржа, який щось жебонів на своє виправдання і
озирався на всі боки (Спиридон Добровольський, Тече річка.., 1961, 53);
//
Говорити швидко, весело, з охотою, але неголосно. Він
невгаваючи жебонів своїм козячим голоском, хвалив,
сподівався, божився і прохав (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 379); Закохані
пари тихо жебоніли по перелазах чи під акацією (Арсен Іщук,
Вербівчани, 1961, 37).
2. перен. Створювати тихі, одноманітні звуки (шелест, дзюркотіння і т. ін.). Над нами крутився й жебонів рухливий стовп невразливої, мирно настроєної мошкари (Яків Качура, Вибр., 1953, 306); Біля самої стайні по-весняному жебонить струмок (Михайло Стельмах, Правда.., 1961, 237); * У порівняннях. Дівчинка стиха сміялася, наче далекий струмок жебонів (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958, 348).