ЖЕ́ВЖИК, а, чол., розм.
1. Вертлява, рухлива
людина легковажної вдачі, що любить похизуватися; фат,
ферт, фертик. — Як це «досить»? — запротестував
рожевощокий і червоногубий жевжик з напомаженим до
блиску волоссям (Олесь Донченко, V, 1957, 368); Біля кількох
лавок цілими гуртками щебетали дівчата, оточені
якимись жевжиками в маленьких сплющених кепочках
(Олесь Гончар Дорога.., 1953, 30);
// Молода, недосвідчена людина.
То поранення, то гострий язик, то якась випадковість
відсовували його у тінь, а тим часом
двадцятип'ятилітні жевжики вибивалися у міністри чи посли
(Михайло Стельмах, Кров людська.., I, 1957, 189); — Пам'ятаю,
ще підлітком був, коли церкву в селі почали будувати.
Ну, будують собі, а ми, такі жевжики, поблизу
стовбичимо. Цікаво, не хату будують — церкву (Юрій Збанацький,
Малин. дзвін, 1958, 88).
2. рідко. Те саме, що горобець. Ох! поти жевжики вчащали, Поки всі ягоди на Вишні обдзюбали — Тепер до бідної ніколи не летять (Євген Гребінка, I, 1957, 51).