ЖУРБА́, и, жін.
1. Невеселий настрій, важкі почуття; печаль, смуток. Журба — не сонце, а сушить добре (Українські народні прислів'я та приказки, 1955, 35); * У порівняннях. Тече, мов журба, тиха річка Сула... (Іван Нехода, Хто сіє вітер, 1959, 131). Журба бере (взяла, обнімає, обняла) кого; Журба налягає (налягла) на кого — важкі почуття, туга, печаль охоплюють кого-небудь. Не звикну я ніколи жити в цій оселі... журба мене бере (Нечуй-Левицький, III, 1956, 349); На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше сповивав його смуток (Панас Мирний, II, 1954, 65); Журба з'їла (зсушила) кого — великі переживання, туга, печаль негативно вилинули на фізичний та моральний стан кого-небудь. Ох, не пісні, не уроки — Журба мене з'їла! (Левко Боровиковський, Тв., 1957, 95); Стара то й на страву дивитися не може, нічого не їсть, не п'є, зовсім журба зсушила (Костянтин Гордієнко, II, 1959, 19); З (від) журби — через важкі почуття, сильні переживання. Ніде ж мені подітися. Я від журби згину! (Пісні та романси українських поетів.., II, 1956, 43); Якась молода молодиця, свіжа й рум'яна, збожеволіла з журби та горя, бо перепечалилась (Нечуй-Левицький, II, 1956, 243); Навести журбу на кого — засмутити кого-небудь, заставити когось сумувати, тужити. Ці слова навели на Марію журбу (Нечуй-Левицький, II, 1956, 93); У журбі — охоплений важкими почуттями, переживаннями. — Під балкон своєї донни Кожен вечір я приходжу, І в журбі тяжкій, в зітханнях Цілу нічку я проводжу (Леся Українка, I, 1951, 370).
2. Обставини, що викликають важкі почуття, сильні
переживання, печаль, смуток. [Роман:] Не сам себе
чоловік засмучує, а пригода: бажаєш супокою, а
натрапиш на журбу (Марко Кропивницький, II, 1958, 19); Кожна хата має
свою журбу, своє горе (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 436); Сів [Іван],
заплакав ревно з горя, Та й в шинок подавсь од моря, Та й
запив на всю губу, Та й забув свою журбу (Леонід Первомайський. II,
1958, 492).
Виливати (вилити) свою журбу — ділитися з ким-небудь
своїм горем, розповідати про ті важкі обставини,
що викликають смуток, тугу, печаль. Порається [Уляна]
коло печі, виймає хліб і тим часом сердито виливає
свою журбу й злість сусідці (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 437).