в означеннях
Тлумачення, значення слова «зім'ятий»:

ЗІМ'Я́ТИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до зім'яти. Антон обернувся за вітром, простяг руку з зім'ятим у жмені капелюхом (Степан Чорнобривець, Визволена земля, 1959, 120); — Ну, ти скажи! Отак здибались несподівано! — з радісним подивом говорив Остап, розправляючи зім'яту в обіймах широку бороду і не зводячи з брата любовного погляду (Андрій Головко, II, 1957, 531); Чоловік з обличчям, зім'ятим передчасною старістю і постійним недоїданням, сумно промовив: — В Афінах немає своєї опери... (Микола Руденко, Остання шабля, 1959, 66); Але чимдалі будились десь там під гнітом Матюшиного кулака: придушений гнів, роз'ятрені образи й бідняцькі надії, зім'яті одним хриплим Матюшиним «ніззя!» (Андрій Головко, II, 1957, 73);
//  зім'ято, безос. присудк. сл. Берегові його заслони було зім'ято в першу ж годину (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 197).

2. у знач. прикм. Який зім'явся, став пом'ятим. Біля вікна сидів чоловік у зім'ятому сірому костюмі (Вадим Собко, Зор. крила, 1950, 236); — Обережно, Вадиме, дивися, скільки квітів гине від твого весла, — говорила Таня, зриваючи зім'яті квіти (Олександр Бойченко, Молодість, 1949, 214).

3. у знач. прикм. Покритий зморшками, зморшкуватий (про обличчя). Олександр з жалем глянув на дружину: її зім'яте, бліде обличчя, суха постать не викликали інших почуттів, крім жалю (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 326).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 3, . — Стор. 574.

Коментарі (0)