ЗМАРНІ́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до змарніти.
Плечистий [старий Гільзе], але похилий та змарнілий
від роботи, хвороби та всяких злиднів (Леся Українка, IV,
1954, 245); Встали завчасно змарнілі вдови і діти героїв.
Мовчання і тиха скорбота залягли в занімілому залі
(Іван Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 34); Змарніле від утоми
немолоде лице [хірурга] пітне, очі запалені (Олександр Довженко.
I, 1958, 290);
// у знач. прикм. Невисока Христя,
з повним рожевим лицем, молодими ясними очима,
чорними бровами, так одрізнялася від змарнілої Олени
(Панас Мирний, III, 1954, 76); Жінка важко зітхнула, по
змарнілих щоках покотились гарячі сльози (Юрій Збанацький,
Між.. людьми, 1955, 43); Сонце припіка. І від безводдя
хилиться змарніла, Суха, як дріт, стеблина будяка
(Петро Дорошко, Тобі, народе.., 1959, 37).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 3, 1972. — Стор. 612.