Словник української мови

ЗМАРНІ́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до змарніти. Плечистий [старий Гільзе], але похилий та змарнілий від роботи, хвороби та всяких злиднів (Леся Українка, IV, 1954, 245); Встали завчасно змарнілі вдови і діти героїв. Мовчання і тиха скорбота залягли в занімілому залі (Іван Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 34); Змарніле від утоми немолоде лице [хірурга] пітне, очі запалені (Олександр Довженко. I, 1958, 290);
//  у знач. прикм. Невисока Христя, з повним рожевим лицем, молодими ясними очима, чорними бровами, так одрізнялася від змарнілої Олени (Панас Мирний, III, 1954, 76); Жінка важко зітхнула, по змарнілих щоках покотились гарячі сльози (Юрій Збанацький, Між.. людьми, 1955, 43); Сонце припіка. І від безводдя хилиться змарніла, Суха, як дріт, стеблина будяка (Петро Дорошко, Тобі, народе.., 1959, 37).