ЗМО́РЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до зморити. Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай (Пісні та романси українських поетів.., II, 1956, 173); Важко пирхали коні, зморені борсанням у снігу (Олесь Донченко, III, 1956, 125); Тихо в хаті, тільки чути рівне дихання зморених сном людей (Іван Цюпа, Грози.., 1961, 171).
2. у знач. прикм. Який зморився, відчув фізичну
втому. Смеркне, то їм би додому, охолодить смажні
уста, дати відпочинок змореному тілу, а вони ідуть
до батька (Марко Вовчок, VI, 1956, 338); Над садом місяць
світиться, квітує небо зоряне, в саду баян жаліється,
зове дівчину зморену (Іван Гончаренко, Вибр., 1959, 221); Зморені
собаки ледве тягли нарти (Микола Трублаїні, Лахтак, 1953, 35).
// Який виявляє, виражає втому. Тут німці були!
Це помітно по всім: По людях, по зморених їхніх
обличчях, По цих попелищах, — і досі ще дим!.. (Іван Нехода,
Хто сіє вітер, 1959, 319);
// у знач. ім. зморений, ного,
чол.; зморена, ної, жін. Про стомлену людину.
Коли зморений припаде спраглими губами до води,
його можна на місці розстріляти, але він не покине
пити (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 121).