Словник української мови

ЗОЙКАТИ, аю, аєш, недок., ЗОЙКНУТИ, ну, неш, док. Голосно, несамовито кричати (з жаху, відчаю, благаючи допомоги і т. ін.). — Тату! Таточку! — зойкає дівчина, бо її пальці, намацуючи батькове обличчя, ніби опеклися кригою мертвого тіла (Валентин Речмедін, Весняні грози, 1961, 10); Зойкнула чорнобрива молодиця, вхопилася за серце (Марко Черемшина, Тв., 1960, 133); — Мамцю! Мамочко! Рятуй нас! — зойкнув Начко (Іван Франко, VI, 1951, 152); — Давай дитину, понесу на мороз. — Почула це Анка і голосно зойкнула: — Не чіпайте! Не чіпайте! Лихо вам буде! (Микола Трублаїні, I, 1955, 285);  * Образно. Пронизливо зойкнув паровоз і замовк, немовби хтось одразу ж угамував його пекучий біль (Семен Журахович, Даша, 1961, 21);
//  Жалібно стогнати, видавати стогін (від болю, горя і т. ін.). Мати зойкала, а Юрка цей болючий стогін ножами різав по серці (Петро Козланюк, Ю. Крук, 1950, 103);
//  Тужливо, із стогоном кричати; голосити. — Боже, який сором для родини! Господи, на що ми зійшли! — зойкала Зоня (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 288);
//  Тривожно кричати, квилити (про птахів). Виглянувши з старого пня, вона [синичка] побачила хлопчика і, зрозумівши свою необачність, голосно зойкнула (Юрій Збанацький, Мор. чайка, 1959, 231).