Словник української мови

ЗОТЛІ́ЛИЙ, рідше ЗІТЛІ́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до зотліти, зітліти;
//  у знач. прикм. Праворуч від кістяка в трьох маленьких зотлілих шкатулках знаходились буси (Нариси стародавньої історії УРСР, 1957, 170); Зітлілі дупла [верб] дихають хмільною прілістю (Михайло Стельмах, I, 1962, 400); В ярках, під ніздрюватим снігом — зажебоніло струмками, в садах і дібровах, під зотлілим листям, заворушилася голочками молода травичка (Ярослав Гримайло, Незакінчений роман, 1962, 204); Не сумуйте, що купа на купі Всі поляжем за діло святе: На зітлілому нашому трупі Невмируще братерство зросте! (Павло Грабовський, I, 1959, 74); Земля розсипалася під пучками, як зотлілий жар (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 140); Раптом побачу спотворені мрії, мертві надії, зотлілу любов (Леся Українка, I, 1951, 249).