ЗРОДУ, ЗРОДУ-ВІКУ, ЗРОДУ-ЗВІКУ, присл., розм.
1. Від природи, від народження. Люди дивуються,
що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така
вдалася. Уродись, кажуть, та й вдайся... (Марко Вовчок, I,
1955, 102); Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках
його зроду розумна голова знаходила немалу роботу
(Панас Мирний, I, 1949, 142); — Він би вам [курям] сказав:
дурні, зроду-звіку дурні (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 19);
// За
своєю природою. — Де ж той флот у нашій Чаплинці?
— заволав до приїжджого Кулик. — Зроду-віку
сухопутна вона! (Олесь Гончар, II, 1959, 42);
// Від самого початку
життя, за весь час життя. Залізняк заплакав Вперше
зроду; сльози не втер. Умер неборака (Тарас Шевченко, I, 1951,
145); Сумний дивлюсь я в воду, а у ній — моє лице, що
горе зроду так тяжко знало... (Володимир Сосюра, II, 1958, 395);
// Все життя, дуже довгий час. Вона так зо мною
обходиться, наче б я зроду була її слуга: те подай, те
принеси, того не забудь! (Леся Українка, III, 1952, 523); — Ні, ти
попрацюй каменоломом зроду-віку, як ми. Зароби
собі мозолі, як у нас. Отоді й будем балакати (Гордій Коцюба,
Нові береги, 1959, 115);
// Завжди, з давніх-давен. Зо
всіми миттю побратались [троянці], Посватались і
покумались, Мов зроду тутечка жили (Іван Котляревський, I, 1952, 114);
Так здобув народ свободу, що про неї мріяв зроду (Леонід Первомайський,
II, 1948, 242).
2. із запереч. не, ні. Ніколи, ні разу за все життя.
Ой, я зроду лишенька не знала, Тепер мене бідонька
спіткала! (Павло Чубинський, V, 1874, 603); Стали ми обидві, як укопані,
та й стоїмо, дивимось одна на другу, неначе зроду не
бачились (Нечуй-Левицький, II, 1956, 12); Костянтинові припало
сидіти поруч неї; він безнастанно пас її очима й
дивувався чимраз більше, бо зроду ще краси такої не бачив
(Боккаччо, Декамерон, перекл. Лукаша, 1964, 136);
[Шкорупський:] Він зроду-віку ні одної книжки
не прочитав (Марко Кропивницький, III, 1959, 45); — Зроду-звіку такої
поводі не пам'ятаємо, — казали старі люди. — Усі
шляхи-дороги залило (Оксана Іваненко, Тарасові шляхи, 1954, 333);
// Ні в якому разі, нізащо. — Не дам!.. І в голові собі не
покладай... Зроду не дам!.. Голодом буду моритися, на
картоплі охляну, а п'ятизлотника не дам!.. (Михайло Коцюбинський, I,
1955, 89); — Так приставте? — обернувся [генерал]
знову до громади. — Щоб ми платили за свою землю?..
За віщо?! Ні зроду-віку! — закричала громада (Панас Мирний,
I, 1949, 191).