ЗВАЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ЗВАЛИТИ, звалю, звалиш, док., перех.
1. Ударивши, штовхнувши,
зачепивши і т. ін., змушувати падати, перекидати кого-,
що-небудь. Корова кинулась на нього, звалила на землю
(Михайло Коцюбинський, I, 1955, 443); В сінях звалив [Трохим Кирилович]
віник, наступив на нього, але не підняв (Іван Рябокляч,
Жайворонки, 1957, 87); Прибігли люди.. Виломили двері.
Менший брат не дававсь, насилу десять чоловік його
звалили (Леся Українка, V, 1956, 165); * Образно. Смерть
покотом звалювала маси людей (Наталія Кобринська, Вибр., 1954, 183);
// Убивати або підстрелювати. — Після такого скаженого
дня — вола, здається, звалив би, засмажив би... та й
з'їв би сам-один! (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958, 410);
За яких чверть години він устиг звалити, мабуть, з
десяток качок (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 436);
// Зрубувати,
скошувати. У ліс поїдеш, звалиш деревину.. Пахучу в рамку
закладеш вощину, — До всього брався і усе ти міг (Микола Шеремет,
У день.., 1962, 71); Сонце вже підбилося височенько, і
косарики звалили чимало трави (Григорій Тютюнник, Вир, 1960, 233);
// Руйнувати, розламувати. — Армії звалюють
твердині, руйнують замки, башти та стіни (Нечуй-Левицький, IV,
1956, 241);
// перен., розм. Перемагати кого-небудь.
Певність свого кроку, Сміливість в борні, Праця
безупинна — Звалюють врага... (Павло Грабовський, I, 1959, 356); Тоді
було й думати.. грати так, як Нестор. Годі було й
думати звалити небезпечного противника його власною
зброєю (Олексій Полторацький, Повість.., 1960, 216);
// перен.
Позбавляти здатності триматися на ногах, змушувати лягати
(про втому, хворобу, сон і т. ін.). Щоночі раптові
тривоги не давали їм [козакам] спокою, а пропасниця
звалювала найміцніших (Зінаїда Тулуб, Людолови, II, 1957, 532);
Важкий сон звалив у цей вечір Ганну, і приснились їй
дивні якісь хороми (Олесь Гончар, II, 1959, 265); Жив він так
роки, поки його туга не звалила — зліг вмирати
(Марко Вовчок, I, 1955, 179);
// безос. Яресько тут [у лазареті].
Звалило його — сам не знав коли (Олесь Гончар, II, 1959,
130).
Звалювати (звалити) з ніг: а) ударом, поштовхом
змушувати падати кого-небудь. Спотикаючись на сходах,
мало не звалюючи з ніг Сімону, Ів прямував донизу
(Юрій Збанацький, Мор. чайка, 1959, 188); Семен і Одарка обіймають
його. [Іван:] Та ну вас! Ще звалите з ніг! (Марко Кропивницький, I,
1958, 107); б) виснажуючи, знесилюючи кого-небудь,
позбавляти здатності триматися на ногах, змушувати
лягати (про хворобу, сон, переживання і т. ін.). Чи то
праця задавила Молодую силу, Чи то нудьга невсипуща
Його з ніг звалила (Тарас Шевченко, I, 1951, 255); Горе не задавить,
а з ніг звалить (Українські народні прислів'я та приказки, 1955, 33).
2. Скидати що-небудь велике, важке (вантаж, ношу)
з чогось, кудись, на щось. Побачив би ти, як будемо
звалювати колоди, як вони падатимуть, гупаючи, на
землю (Анатолій Хорунжий, Ковила, 1960, 23); Звалив [Юхим] із спини
великого клунка додолу біля скрині (Андрій Головко, II, 1957,
208); Звалила [Марія] мішок просто на сніг і присіла
на нього за тином (Микола Руденко, Остання шабля, 1959, 41);
// розм. Необережно скидати що-небудь з чогось.
Тарілку звалили з столу, і вона з грюком полетіла додолу
(Панас Мирний, III, 1954, 289); Грудьми на стіл навалився,
руку до карафки простяг, — звалив чарку (Андрій Головко, II,
1957, 64);
// Скидати що-небудь безладно в одне місце.
Вісім механічних лопат.. вигортають гній на край
корівника і звалюють в бетонний сечозбірник (Іван І. Волошин,
Місячне срібло, 1961, 286); — Звалили [папір] тут, ну
й лежить (Олесь Донченко, II, 1956, 12).
♦ Ніби (мов і т. ін.) гору з плечей звалив (звалила
і т. ін.); Ніби (мов і т. ін.) камінь з душі звалив
(звалила і т. ін.) — хтось відчув полегкість після чогось
обтяжливого. Після зборів у Гната відлягло на серці, а на душі
стало легко, ніби з плечей звалив гору (Степан Чорнобривець, Потік..,
1956, 283); Поділившись з Мотею своєю таємницею, вона
ніби камінь з душі звалила (Василь Козаченко, Сальвія, 1959, 124).
3. Накладати що-небудь велике, важке або класти безладно кого-, що-небудь на когось, щось. Звалювали [червоноармійці] на мобілізовані в селах санні підводи котушки з телефонним дротом (Юрій Збанацький, Сеспель, 1961, 246); На гринджоли вони звалювали їх [п'яниць], як мішки (Юрій Смолич, II, 1958, 41); Коли перев'язка була закінчена, він звалив лейтенанта на спину й поніс піщаною рівниною (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 317); Антін.. зв'язав мотузкою хмиз, звалив в'язку на плечі і пішов до хати (Степан Чорнобривець, Визволена земля, 1950, 44); * Образно. Треба мати велику силу волі і мужній дух, щоб доброхітно звалити на свої плечі отаку гору праці! (Іван І. Волошин, Місячне срібло, 1961, 218).
4. на кого, перен. Перекладати що-небудь обтяжливе
(справи, обов'язки, відповідальність і т. ін.) на когось.
Дівка зачала сваритися з парубком, що підставив їй
ногу, й всю вину звалювала на нього (Наталія Кобринська, Вибр., 1954,
125); Поки був молодий [суддя], то завжди бувало усі
рішення сам пише, а встарівся — звалив усе на
секретаря, а сам підписує й не читає (Панас Мирний, I, 1954, 160);
// на що. Пояснювати щось чим-небудь, знаходити якусь
причину. Сцена під час тризни, хоч як Катерина
старалась не думати про неї, звалюючи все на п'яний стан
«нареченого», раз у раз наверталась Катерині на
пам'ять (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 353).
♦ Звалювати (звалити) з хворої голови на здорову
див. голова.
5. рідко. Відхиляти вбік що-небудь. Картав [лейтенант] за те, що хтось з студентів не чітко виконував його команду, звалював гвинтівку набік (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 119).