ЗВІВАТИ, аю, аєш і ЗВІЮВАТИ, юю, юєш, недок., ЗВІЯТИ, звію, звієш, док.
1. перев. 3 ос. перех.
Відносити, відкидати вітром що-небудь. Давно злетіла
шапка з голови Андрійка.., а вітер звівав ясні кучері
з розпаленого чола (Юліан Опільський, Іду.., 1958, 661); Вітер зараз
звіяв її [кресаню] в долину і підхопив на голові в Юри
довге волосся (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 340);
// Здувати,
струшувати вітром що-небудь. Як вітер повіє, то росоньку
звів, А моє серденько в тяжкій тузі мліє (Українські народні ліричні пісні, 1958, 137);
// Вітром очищати зерно від полови
і т. ін.
Мовби вітер звіяв кого; Наче звіяло кого, безос. —
хто-небудь раптово, дуже швидко зник. Таємний старець
зник із неї [вершини гори], ..мовби його вітер звіяв
(Іван Франко, VIII, 1952, 133); Антип враз посуворішав і так
глянув на них [дітей], що всіх шістьох наче звіяло з
долівки — так проворно випурхнули на лежанку, а з неї —
на піч (Віталій Логвиненко, Літа.., 1960, 9).
2. тільки 3 ос. перех. Пронизувати вітром, проймати
холодом. * Образно. Швидко так пройшла весна.. Це ж
вітри з снігами Звіють, звіють синю даль Люттю —
холодами (Микола Шпак, Вибр., 1952, 48);
// безос. Звіяло
[Якова] усього холодком, сполоснули гарячі хвилі образи
(Степан Васильченко, II, 1959, 64).
3. тільки 3 ос., неперех., рідко. Повівати. — Ми разом
пастушили в полонині.. та й звіяв студений вітер,
гейби взимі... (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 352);
// безос. Зоря
червоніє; 3 лук прохолодою звіва (Павло Грабовський, I, 1959, 201).