ЗВИКАТИ і рідко ІЗВИКАТИ, аю, аєш, недок., ЗВИКНУТИ і рідко ІЗВИКНУТИ і ЗВИКТИ і ІЗВИКТИ, кну, кнеш; мин. ч. звик і ізвикла, ло; док.
1. перев.
з інфін. Набувати звички робити що-небудь, поводитись
певним чином. Як я не намагався бути нижчим на зріст,
нічого не виходило, я тільки звикав горбитись (Станіславський, Моє життя в мистецтві, 1955, 34); Хто вже звик чужим жить,
той нездужає робить (Номис, 1864, № 14199); — Як
звикне собака літом за возом, то й зимою за саньми
(Ганна Барвінок, Опов.., 1902, 384); Ми звикли друзів
зустрічати На повну глибочінь сердець, Бо наша Батьківщина-мати
в миру і добра вінець! (Любомир Дмитерко, В обіймах сонця,
1958, 52);
// Набувати навиків, уміння в чому-небудь,
навчатися щось робити. Сани йшли у затоки, стукались
копилами, а він [Потап] одставляв ногу і упирався в
тверді краї дороги, як звик се робити, коли вивозив гній
(Михайло Коцюбинський, II, 1955, 278); Воно [обличчя Юлі] мало той
вираз збудженої розбишацької веселості, властивої для
жінок, що знають собі ціну і звикли покоряти (Григорій Тютюнник,
Вир, 1964, 245).
Не звикати кому; Хіба (чи) звикати кому — що-небудь
стало нормою, звичкою для когось. Зустрічать
і приймати людей Вже Олені, мабуть, не звикати
(Степан Олійник, Вибр., 1959, 131); Кожен починок не
тільки пальцями випрядений, а й устами змочений:
..тому цілу зиму не гояться потріскані губи… Та хіба
звикати [Марії] до цього, хіба це первина? (Михайло Стельмах,
I, 1962, 136); Поплював на руки, подав сніп на стіжок.
— Та не треба, Юхиме, хіба я й сама… Чи мені звикати!
(Андрій Головко, II, 1957, 199).
2. до чого і з інфін. Переставати сприймати що-небудь
як нове, незвичне, звикатріся з чимось. Тут [на
березі] усе було якесь дивне, незвичайне, і доводилося.. до
нього звикати (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 11); — До
лісу змалку звикла я... (Олександр Олесь, Вибр., 1958, 503); Хоч би
й багато разів у житті ви бачили, як розцвітають
київські каштани, — до цього звикнути не можна. Щороку це
наче диво (Семен Журахович, Вечір.., 1958, 409); А рибалці це не
вперше: Ще ізмалу він ізвик Слухать пугача в діброві
(Яків Щоголів, Поезії, 1958, 144);
// перев. до чого.
Освоюватися з чим-небудь, пристосовуватися до чогось. Палагна
ступала по мокрих травах і злегка тремтіла в ранішнім
холодку.. Помалу звикала до зимна (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 337);
Краще їхати помалу в гори, спиняючись то тут, то там,
щоб потроху звикати до більших високостів [високостей]
(Леся Українка, V, 1956, 355); Після спалаху ракет, коли вони
погасли, в очах одразу темніє, і дівчині довго доводиться
звикати, поки вона знову впізнає сірі контури ворожих
позицій (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 428); Коли очі звикли
до сутінок, у кімнаті можна було відрізнити окремі
речі (Любомир Дмитерко, Наречена, 1959, 49); В хаті ж і дихати
важко: ще не звикли легені після терпкого степового
повітря до пороху з мичок, до чадного з печі кізякового духу
(Андрій Головко, II, 1957, 89);
// без додатка і до чого.
Примирятися з чим-небудь небажаним, неприємним. —
Звикай, серце! як я вийшла заміж за твого батька, то й я
плакала, а далі звикла. Така вже жіноча доля (Нечуй-Левицький, II,
1956, 327); [Сашко:] Слухай, я не люблю на
запасних коліях стояти. [Роман:] Доведеться звикати
(Микола Зарудний, Антеї, 1962, 230);
// до кого. Переставати
сприймати кого-небудь як чужого. Дівчинка звикала до мене
з кожною хвилиною. Вже ми з нею ходили по палубі під
холодним поглядом батька (Юрій Яновський, II, 1958, 70);
Звикли піщани до Лейби (Панас Мирний, I, 1949, 192);
// до
кого. Відчувати прихильність, дружньо ставитися до
кого-небудь, зживатися з кимось. З кожним днем
дівчата все більше звикали одна до одної і потоваришували так,
ніби змалку росли вкупі (Антон Хижняк, Тамара, 1959, 222);
За ці дні він так звик до нас, що йому здавалось, коли
настане час нашої розлуки, він загубить кращих своїх
друзів і приятелів (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 95).