в означеннях
Тлумачення, значення слова «звикати»:

ЗВИКАТИ і рідко ІЗВИКАТИ, аю, аєш, недок., ЗВИКНУТИ і рідко ІЗВИКНУТИ і ЗВИКТИ і ІЗВИКТИ, кну, кнеш; мин. ч. звик і ізвикла, ло; док.

1. перев. з інфін. Набувати звички робити що-небудь, поводитись певним чином. Як я не намагався бути нижчим на зріст, нічого не виходило, я тільки звикав горбитись (Станіславський, Моє життя в мистецтві, 1955, 34); Хто вже звик чужим жить, той нездужає робить (Номис, 1864, № 14199); — Як звикне собака літом за возом, то й зимою за саньми (Ганна Барвінок, Опов.., 1902, 384); Ми звикли друзів зустрічати На повну глибочінь сердець, Бо наша Батьківщина-мати в миру і добра вінець! (Любомир Дмитерко, В обіймах сонця, 1958, 52);
//  Набувати навиків, уміння в чому-небудь, навчатися щось робити. Сани йшли у затоки, стукались копилами, а він [Потап] одставляв ногу і упирався в тверді краї дороги, як звик се робити, коли вивозив гній (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 278); Воно [обличчя Юлі] мало той вираз збудженої розбишацької веселості, властивої для жінок, що знають собі ціну і звикли покоряти (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 245).
 Не звикати кому; Хіба (чи) звикати кому — що-небудь стало нормою, звичкою для когось. Зустрічать і приймати людей Вже Олені, мабуть, не звикати (Степан Олійник, Вибр., 1959, 131); Кожен починок не тільки пальцями випрядений, а й устами змочений: ..тому цілу зиму не гояться потріскані губи… Та хіба звикати [Марії] до цього, хіба це первина? (Михайло Стельмах, I, 1962, 136); Поплював на руки, подав сніп на стіжок. — Та не треба, Юхиме, хіба я й сама… Чи мені звикати! (Андрій Головко, II, 1957, 199).

2. до чого і з інфін. Переставати сприймати що-небудь як нове, незвичне, звикатріся з чимось. Тут [на березі] усе було якесь дивне, незвичайне, і доводилося.. до нього звикати (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 11); — До лісу змалку звикла я... (Олександр Олесь, Вибр., 1958, 503); Хоч би й багато разів у житті ви бачили, як розцвітають київські каштани, — до цього звикнути не можна. Щороку це наче диво (Семен Журахович, Вечір.., 1958, 409); А рибалці це не вперше: Ще ізмалу він ізвик Слухать пугача в діброві (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 144);
//  перев. до чого. Освоюватися з чим-небудь, пристосовуватися до чогось. Палагна ступала по мокрих травах і злегка тремтіла в ранішнім холодку.. Помалу звикала до зимна (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 337); Краще їхати помалу в гори, спиняючись то тут, то там, щоб потроху звикати до більших високостів [високостей] (Леся Українка, V, 1956, 355); Після спалаху ракет, коли вони погасли, в очах одразу темніє, і дівчині довго доводиться звикати, поки вона знову впізнає сірі контури ворожих позицій (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 428); Коли очі звикли до сутінок, у кімнаті можна було відрізнити окремі речі (Любомир Дмитерко, Наречена, 1959, 49); В хаті ж і дихати важко: ще не звикли легені після терпкого степового повітря до пороху з мичок, до чадного з печі кізякового духу (Андрій Головко, II, 1957, 89);
//  без додатка і до чого. Примирятися з чим-небудь небажаним, неприємним. — Звикай, серце! як я вийшла заміж за твого батька, то й я плакала, а далі звикла. Така вже жіноча доля (Нечуй-Левицький, II, 1956, 327); [Сашко:] Слухай, я не люблю на запасних коліях стояти. [Роман:] Доведеться звикати (Микола Зарудний, Антеї, 1962, 230);
//  до кого. Переставати сприймати кого-небудь як чужого. Дівчинка звикала до мене з кожною хвилиною. Вже ми з нею ходили по палубі під холодним поглядом батька (Юрій Яновський, II, 1958, 70); Звикли піщани до Лейби (Панас Мирний, I, 1949, 192);
//  до кого. Відчувати прихильність, дружньо ставитися до кого-небудь, зживатися з кимось. З кожним днем дівчата все більше звикали одна до одної і потоваришували так, ніби змалку росли вкупі (Антон Хижняк, Тамара, 1959, 222); За ці дні він так звик до нас, що йому здавалось, коли настане час нашої розлуки, він загубить кращих своїх друзів і приятелів (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 95).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 3, . — Стор. 471.

Коментарі (0)